A A A K K K
для людей з обмеженими можливостями
Дмитрушківська громада
Черкаська область, Уманський район

Історія села Гродзеве

Автор роботи: вчитель Гродзевської філії Дмитрушківського НВК

          Уралова Лариса Анатоліївна (Тиркашівна)

 

 

 

СЕЛО МОЄ , ДЛЯ МЕНЕ ТИ ЄДИНЕ

 

Мій рідний край! Моє село –

Маленька частка України!

Тут світить сонце золоте

І чути співи солов’їні.

 

Моє село – маленька батьківщина,

Де рідні діти, друзі, вся родина.

На пагорбах розкинулось воно.

Та в давнину чи так було?

 

Колись на цій землі росли ліси,

Широкі ріки між ними текли.

А потім пан Гродзь заснував тут село,

Спливали роки, а воно все росло.

 

Красиве, чарівне, казкове село

Своїм життям три століття жило.

І нині воно нам близьке й дороге,

Садок вишневий, сонце золоте.

 

СЕЛО МОЄ – МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА

                           

                              Найкраще місце на землі,

                    Де народився,  виріс,

Де колискові мама співала тобі,

            А ти всміхався мило.

 

    Моє рідне село Гродзеве!.. Тут  народилися, виросли. Щоденно милуємося красою природи, стрункими тополями, могутніми дубами, розлогими вербами, що нахилили свої віти до води. Тут завжди панує казка, сповнена легенд і переспівів.                   

     Село моє, як і життя його мешканців, є невід’ємною частинкою історії нашого народу, краю.

    Одна з легенд стверджує,  що багато сотень років назад, коли ще не було села Гродзеве, на схилах ярка пробивалося крізь землю цілюще джерело з «живою» водою. І жив у цих краях один мудрець – цілитель дід Здаріян. Лікував він зіллям-травами та водою цілющою з джерела людей і звірів.   

      А люди, яких дід Здаріян вилікував, на подяку йому привозили звідусіль саджанці дерев. Так засадили схили ярка різними деревами. Йшли роки. Навколо цілющого джерела виріс густий, пишний ліс.

      А дід-мудрець, помираючи, заповів берегти і чистити джерело. Бо поки буде джерело живим, допоки й люди тут житимуть вродливі та здорові. 

     У дрімучому лісі водилося багато звірів. В річках повно  риби плавало,  Давним – давно росли тут ліси. Звірів водилося багато. В річках повно риби плавало, хоч руками лови. Трави росли розкішні, квітували. А ще встають перед очима поселення стародавніх скіфів, чиї кургани й досі можна зустріти в полі чи в лісі на галявині. Може в цих лісах знаходили притулок люди, рятуючись від набігів монголо - тата рів, які палили і нищили все на своєму шляху. А, можливо, й козаки полювали на звірину, ловили рибу, живучи серед незайманої природи нашої місцевості. Колись поза селом Гродзеве пролягав Чумацький шлях.

    Цей промисел був поширений по всій території України. Цих людей татари називали перевізниками, що нашою мовою означає – чумак. На південь України, у Крим, везли чумаки різні продукти, пшеницю, хліб, глиняний посуд, вироби з дерева. А з Криму привозили сіль, яка цінувалася дуже дорого, бо без неї не могли люди обійтися в кожному дворі. А ще привозили чумаки солону та в’ялену рибу, вина, віск.

ЧУМАЦЬКИЙ  ШЛЯХ

В давнину чумаки по сіль ходили,

Продукти різні в Крим возили.

Туди їхали вони звідусіль,

Звідти везли рибу та сіль.

Від старожилів розповіді чули,

Що тяжкими промисли ті були,

Бо ночували  чумаки у лісі, в полі,

При всякій їхали погоді.

Постійно розбійники нападали,

А вони, здобуте працею, захищали.

Чумаки-козаки по сіль ходили.

Для України добру справу робили.

Народ сміливим цей дуже був

І перемогу не одну здобув.

Захищали рідну землю свою,

Працьовиті та відважні в бою.

                                                

Пам’ятаймо минуле завжди

І будемо гарними ми з вами людьми.

Пам’ятаймо історію щораз

І все у нас буде гаразд.

 

    Степ, повитий туманом. А по ньому їдуть мажі чумацькі.

   Зупиняються на ніч просто неба, серед поля чи лісу, або в землянках чи куренях. За нашим селом є курган до цього часу. Ніби в ті часи чумаки-козаки насипали цей земляний курган. Вирили в ньому землянку та зупинялися в ній на ніч.

    А ще в лісі, за селом, збереглася криничка з цілющою джерельною водою. В давнину чумаки часто відпочивали біля неї, пили цю смачну холодну воду та набирали в дорогу про запас. Вважається, що ця вода лікує рани, надовго втамовує спрагу. Мої односельці і зараз часто ходять в ліс до кринички по воду.

   У 1802 році була одна пригода в нашому краї. Того року в місті Умані відкривав пан Потоцький парк „Софіївка”. І його дружина поставила вимогу, щоб  від центра міста до воріт парку вся дорога була посипана сіллю. Кохана Софія серед літа захотіла побачити сніг і проїхатися по ньому на санях. А для цього потрібна була сіль.  Зупинили люди пана валку чумаків, які проїжджали Чумацьким шляхом біля нашого села, та наказали завернути до міста Умань.     Всю сіль, що везли чумаки з Криму, висипали на дорогу. Це одна серед безлічі історій із життя чумаків.

 

    Багато можна уявляти про минуле нашого краю. Не один раз чули ми розповіді про заснування нашого села. Було це приблизно у вісімнадцятому столітті. Приїхав у нашу місцевість із Білорусії пан Гродзь. Привіз робітників із собою, щоб ті ліс для нього вирубували. Вони і стали першими поселенцями майбутнього села. А поселення стали називати Гродзева Слобода. Йшли роки, з кількох хат виросло село.

    Все більше людей приїздило і поселялося тут, серед красивої природи, тому що все те, чим славна і щедра українська земля, зійшлося на гродзевській землі. Це могутні ліси, пшеничні поля на родючій  землі, корисні копалини, широкі розливи рік, цілющі джерела. Хоча найбільшим скарбом можна вважати людей с. Гродзеве. Вони роботящі, вмілі, хоробрі та мужні у хвилини, коли нависала небезпека. Адже на невеликих просторах села, яке розкинулося на трьох пагорбах, творилася славна історія нашої України.

    З давніх - давен володіли жителі села і знаряддями праці, і зброєю, щоб і хліб ростити, і захищати свою землю від ворогів. Так було на протязі більш як 300літньої історії села Гродзеве.

     Поступово село розбудовувалось, збільшувалась кількість населення. В 1912 році в селі була побудована церква. Гроші на будівництво збирала громада, бо здавна на Русі існував звичай, що погана і недбала та громада, яка не спромоглася побудувати собі церкву.

    А церкви по давньому звичаю мусили мати вигляд корабля або хреста. Бо вважалося, що церква Божа може вивести людину з плутаного життя, як може знайти дорогу з моря корабель. Або церква Божа, як чесний хрест, відборонить людину від злих сил, укріпить дух людський у доброті, милосерді, вірі. Через це і церкву в Гродзеве збудували у вигляді хреста.

     Після закінчення будівництва освятили її під час свята Івана Богослова 9 жовтня. Відтоді цей день є храмовим празником нашого села. До цього свята люди прибирають оселі, красять, білять хати, готують святкові страви та запрошують гостей.

 

                        Горобина червона гілля похилила,

                     Неначе людина вона зажурилась,

                       Що літо минуло і осінь настала.

                       Зима незабаром. Їй листя зів’яне

                       І снігом накриє гілля та долину,

                          й дорогу до млину.

 

  Також однією з важливих споруд с. Гродзеве є млин. Побудований більше ста років назад, працює й нині. Тут жителі села мелють пшеницю, жито, ячмінь на муку і комбікорм. Перший поверх млина кам’яний, другий колись був дерев’яний, а після війни другий поверх вимурували з цегли, підвели електрику.

Ще посеред села росте багато тополь, красивий парк є в селі також, і горобинова алея.                    

                                ШКОЛА СЕЛА ДЛЯ НАС ЧУДОВА.

                            ШКОЛА СЕЛА – ДИТИНСТВА СВІТ…

 Біля школи цвітуть квіти

І ростуть ялини поруч тут.

Виростають наші діти

І приводять в школу вже своїх дітей.

 

     В 1928р. в Гродзеві була забудована школа, в якій ми навчаємось і тепер. У центрі села, недалеко від річки Уманки, побудували її за планом архітектора Воробйова з міста Умані. Будували школу 6 мулярів, а люди з села допомагали. Щоб були міцніші стіни в розчин добавляли курячі яйця. А дах і підлогу зробили з дубів, які були посаджені за селом на хуторі за часів гетьмана Богдана Хмельницького. Двері та вікна зробили з сосни. В 1930 р. школа вперше прийняла учнів. За парти сіли діти різного віку.

      В роки Великої Вітчизняної війни, коли в село ввійшли німці, то з школи зробили свій штаб. А згодом -- конюшню. Після війни люди всім селом відбудовували школу.

     В цій школі навчалися сотні гродзевчан читати і писати, краще пізнавати світ. Тут працювали та працюють добрі, розумні і люблячі вчителі, які зігрівають всіх теплом своєї душі, які дають учням хороші знання.

Сільська бібліотека

  

    Загадка:       Де ми книги читати беремо ?

                         До кого за інформацією йдемо?

                         Знає кожне в селі маля.  

                         Звісно, до (............) бібліотекаря.

 

    Цікава історія виникнення  бібліотеки. Її було створено в 1948 року. Побудована на місці, де на даний час розташований Обеліск Слави. В післявоєнні роки бібліотека не фінансувалася, книги приносили самі жителі села Гродзеве. Першим бібліотекарем був Чопенко Євген Павлович, який вів облік книг у простому зошиті. Спочатку було тільки 15 книг, потім – 50. Сільське керівництво бачило, що люди тягнуться до книги, почало виділяти по 10 карбованців в рік для закупівлі книжок.

    В бібліотеці завжди можна отримати цінну пораду. Про книжкові новинки цікаво розповість сільський бібліотекар Хворостяна Софія Петрівна, яка багато років працює тут. Люди села майже тридцять років ходять до Софії Петрівни по книги та за порадою. І моє покоління добре знає дорогу до бібліотеки.

   

                      Минуть роки, минуть століття

                      Та в пам’яті людській завжди

                      Будуть роки голодомору,

                      Коли від голоду вмирали

                                            Малі, дорослі і старі,

                     Коли так плакали від горя

                     Дітей маленьких матері.

 

 

 На початку ХХ ст.. наше село, як і вся Україна, пережило першу світову війну, Велику Жовтневу Соціалістичну революцію, колективізацію, страшний голодомор 1933р.

                            

                           З неба падали зорі одна за одною,

                           Ясні зорі котились, мов сльози з небес.

                           Залишили людей із страшною бідою…

                           Та народ наш воскрес!

   

     Мільйони зірок сяють на небі, і мільйони людей живуть на Землі в різних країнах. У кожної країни, як і в кожної людини, своя доля. Нелегка вона в нашої України. За багатовікову історію не раз доводилося їй переживати біди й лихоліття. Але найтрагічнішою сторінкою історії нашого народу, найстрашнішою трагедією українських селян був великий голод 33-го, коли люди божеволіли з голоду, коли трупи лежали просто на вулицях, коли всюди був запах смерті.

    Ні, в тому році не було в Україні ані війни, ані посухи чи потопу. А була лише зла воля одних людей проти інших. Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений керівництвом „штучний” голодомор. І ніхто не задумувався, скільки мільйонів людей зійшло в могилу – старих, молодих і дітей. Обривався ланцюг поколінь.

    В нашому селі теж панував страшний голод у ті далекі 1932-1933 роки. Більше половини людей села Гродзеве померло з голоду (близько 400 чоловік). Ті люди, які вижили, все життя потім пам’ятали жахливий стан голоду. Як рвали кору дерев, лободу, ловили пташок, котів і собак. І найбільшою мрією був окраєць хліба, справжнього, а не спеченого з тертого буряка, бур’яну і жмиху. Хоча і такий хліб був за щастя.    Від голоду страждали, пухли та помирали не якісь ледарі чи нероби, а люди, що все життя чесно трудилися.

Тієї страшної зими по селу їздила підвода, яка підбирала тіла померлих. Їх було так багато, що живі не встигали робити труни, і мертвих хоронили у великих братських могилах   без почестей і без домовин. Скидали людські тіла в яму, а коли повна була, пригортали землею. Мільйони великомучеників голодного року...

      Голодомор 33-го не обминув і мою родину.  Микитюк Федора Гордіївна часто розповідала про те страшне горе, яке їй довелося пережити.

    Бабусі Федорі було 11 років, коли почалася голодовка. На той час у її досить заможних батьків було четверо дітей. У страшний 1933 рік під час голодовки померли парубками 16-18 років старші брати Матвій і Трохим(обоє похоронені у братській могилі с. Гродзеве). 16-річний Матвій украв у активіста-сусіда зі столу кусень конини, за що його той забив до смерті. Дуже захворіла  після цього випадку їхня мати, баба Катерина, опухла від голоду, і невдовзі  її відвезли на цвинтар.

    Також сумною і трагічною була доля діда Гордія. Щоб якось прогодувати сім’ю, поїхав він у місто міняти одяг на хліб. Простудився, ослаб, на зворотній дорозі обікрали. Коли повернувся додому, побачив  страшне горе в своїй оселі. Помер дід Гордій від голоду і душевного болю. 

   Залишилася моя прабабуся Федора сиротою в одинадцять років. В живих із великої родини залишилося двоє – вона і 14річна сестра Мотря. Бабусю Федору забрали в інтернат, створений у  Гродзеве для сиріт. Якось годували там. Бабуся сама їла суп чи баланду, а кусень хліба ховала та віддавала сестричці Мотрі, яка приходила провідувати її. Влітку стало легше: об’їдали листя з дерев, їли лободу та корінці всякі, ряску ловили. Так і вижили обоє. Виросли сиротами без роду і сім’ї. Жили в батьківській хаті, а поряд фруктовий садок.          

    Майже два роки був жахливий голодомор на нашій землі. Навіть у фільмі жаху такого не побачиш.

     На сільському цвинтарі встановлений Хрест Пам’яті жертвам Голодомору. Наша пам’ять про минуле – це також пам’ятник невинно убієнним.

            

    БУЛА УКРАЇНА В ПОЛУМ’Ї ВІЙНИ…

 Війна – це горе тисяч людей.

Війна – і віє вже холодом смерті

Із виритих наспіх траншей.

Війна почалася, розрушила все,

Що буде горе, хто думав про це.

Жила мати з синами,двоє в неї їх є,

Тільки виросли діти, тут війна, що ж це?

І пішли воювати, на дорогах війни

Там загинули хлопці, молодими були.

Та чекає їх мати, виглядає і жде.

Може станеться диво!.. Згадує все,

Як ростила малих голуб’яток,

Як любила безтямно хлоп’яток.

Та жорстока війна відібрала,

Бо синочків на фронт тих забрали.

Воювали геройські хлоп’ята,

Зовсім юні бійці та завзяті.

Ордена вони мали, медалі,

Щоб гордилася мати бажали.

Не судилось додому вернутись…

Не судилось побачити хату,

Рідну матір свою їм із братом.

Бо загинув один з них під Брестом,

Інший безвісти зник під Будапештом.

Та спливали роки за роками,

Повні сліз очі й досі у мами,

Бо не вірить вона, що немає в живих

ЇЇ рідних кровинок, синів дорогих.

 

Знову буде весна і цвістимуть сади,

Знову мати згадає як зростали сини.

І на свято Перемоги з очей впаде сльоза,

Бо для неї ніколи не скінчиться війна.

                        Була Україна в полум’ї війни,

В боях за Перемогу гинули воїни.

                               Воювали вони за мирне життя,

       Щоб мир та спокій мала наша земля.

 

Не забудемо подвиги тих солдат,

                              Що в землі українській лежать,

                              Пам’ятатимем їх імена,

Щоб не повторилася клята війна!

 

    В центрі села Гродзеве є побудований Обеліск Слави, де викарбувані імена гродзевчан, які загинули на фронтах Великої  Вітчизняної війни. Я знаю багатьох людей, які живуть та жили в нашому мальовничому селі Гродзеве, і які пережили тяжкі роки тієї війни.

     22 червня 1941 року…Цей день відкрив лік  тим неймовірно довгим 1418 дням і ночам, через які  наш народ ішов до Перемоги. У перші ж дні війни на призовні пункти прийшли десятки жителів села Грозеве з проханням зарахувати їх до діючих частин Червоної Армії. Усього в діючій армії, в партизанських загонах зі зброєю в руках билися проти фашистів 377 гродзевчан.

     Жителі села пам’ятають і ніколи не забудуть того що було в ті страшні роки. Окупація німцями, яка тривала 2,5 року. Вивіз молоді до Німеччини на примусові роботи, рабська праця при владі німців та  режим терору у селі. Через наше село вели німці в ,,Уманську яму” військовополонених. Шибеницями, розстрілами мирного населення встановлювали «новий порядок». В середині серпня кілька днів через село в «Уманську яму» гітлерівці прогонили колону військовополонених. Лише малі діти мали змогу

підібратися ближче до колони, щоб кинути шмат хліба зголоднілим, виснаженим, раненим червоноармійцям. А восени 1941р. приміщенні тваринницької ферми фашисти утворили концтабір для радянських військовополонених, які тяжко працювали на місцевому кар’єрі. та будували гранітну дорогу в напрямі Бабанка — Умань. Там було до 1000 чоловік. За спроби втечі, порушення  дисципліни з військовополоненими сурово розправлялись: їх садили на коліна і розстрілювали. 

    

 

      Зі спогадів Кучманюк Лідії Іванівни (1928 року народження).

    Ми жили поряд зі шляхом, по якому майже щодня через село німці гнали колони полонених до Уманської ями.  Люди села варили в казанах кашу та картоплю і все кидали між полонених.  Коли одного дня йшов дощ, один молодий полонений нахилився зачерпнути води зі струмка, то його застрелили. А коли пройшла колона, то ми з сусідками-жінками Палажкою та Онуфріїхою відтягли його тіло з дороги на город і руками загребли в ярку. Бо несила було дивитися, як німці проїжджали підводою, підбирали вбитих та недострелених  полонених, зачіплювали ціпками за ноги і волокли через усе село.     Після війни документи того хлопця були відправлені його рідним. А тіло його перепоховано було в братську могилу.

      За німців у селі працював кар’єр, де керували німці Абель та Отто. Німці ходили з нагаями і часто били тих людей, хто не мав сили працювати. 

   

      Зі спогадів Микитюк Федори Гордіївни (1922 року народження).

     Жахливі це були видовища. Німці кричали  та стріляли. І одного дня мене підстрелили, куля попала в плече. Та врятували мене. 

    А через кілька місяців постукав хтось серед ночі до мене у вікно. Бачу, що лежить якась людина біля дверей і стогне. Це був один молодий солдат із полонених. Відкрила двері, пішла сусідку-бабку позвала. Пішли, погодували хлопця, рани перев’язали. Та й  заховали на горищі пустої хати, недалеко по-сусідству. Більше тижня вночі ходили, їсти носили. Але, на жаль, однієї ночі, прийшла, а солдата немає ніде. Чи налякав його хтось, та подався він далі, чи німці знайшли,  хто знає. І досі його подальша доля невідома.

      Коли ж у 1942 році почали масово вивозити молодь із села, то ховалися  дівчата і хлопці в лісі, і в полі. Ночували тижнями на мерзлій ріллі, в колії від трактора.  Пощастило, що без собак шукали німці. А згодом ганяли їх фашисти на роботу. Працювали без перепочинку: і вдень, і вночі, іноді позмінно.  

     В післявоєнні роки, тіла загиблих полонених та тіла червоноармійців, що загинули при звільненні від німців с.Гродзеве у 1944р., були перепоховані в братську могилу, яка знаходиться в парку біля школи. Серед красивої природи розміщена Братська могила.

     Там же  – пам’ятний знак та могила     Героя  Радянського Союзу майора  Йосипа Павловича Корчака. Він був жителем с.Гродзеве. Патріотом, який хоробро бився на фронті з німцями. Проявив героїзм при взятті плацдарму біля с.Малого Букрина, організовуючи переправу артилерії на правий берег Дніпра.

     Майор Корчак з бійцями спочатку влучно вели артилерійський вогонь по німцях. А згодом він підповз до переднього краю оборони і по рації керував вогнем своїх батарей. В критичний момент Й.П. Корчак викликав вогонь на себе, загинувши смертю хоробрих 1943р. Наказом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 року, високого звання Героя Радянського Союзу, посмертно, був удостоєний майор Йосип Павлович Корчак, 8 листопада 1914 року народження, начальник штабу 1936-го полку, 161-ї стрілецької дивізії.   

   У 50х роках його тіло перевезли з Малого Букрина та перехоронили в рідному селі.

 

Від першого до останнього днів воював на фронтах Великої Вітчизняної війни інший житель с. Гродзеве: Білоус Григорій Семенович ( 6.12.1924 – 22.04.2005), який не дожив до святкування 60річчя Перемоги лише два тижні. Розпочав бойовий шлях рядовим 1го кулеметного батальйону. Закінчив війну в званні старшини. Брав участь у штурмі Берліна. Учасник Параду Перемоги в Москві 9 червня 1945 року.

 Білоусу Григорію Семеновичу присвячую

 

Ясне сонце світить нам,

Під мирним небом діти граються,

а там...

Було все в полум’ї війни,

На фронті гинули молоді воїни.

Воювали вони за мирне життя,

Щоб спокій мала рідна земля.

У нашому селі є ветеран,

Що народився тут і виростав,

Навчався в школі, пізнавав життя,

Корисним бути для людей хотів

на кожнім кроці.

В Радянську Армію служити

він призвався

У травні 1941-му році.

Аж тут війна! Страшна біда

Нависла над країною раптово.

Григорій в танкову дивізію попав.

Сміливо він на фронті воював,

Від німців рідну землю захищав,

А також Київ, Корсунь з друзями звільняв,

Поранення отримав, лікувався,

І, коли ворога народ наш подолав,

Місто Берлін у битві штурмом брав,

А перед тим були і Львів, і Прага,

Дійшов таки він до Рейхстага.

Після повернення на Батьківщину

Білоуса Григорія на Парад Перемоги

В Москву запросили,

За мужність орденами,  медалями

нагородили.

І ось, нарешті, рідне село!

Яке ж миле серцю воно.

На грудях ордени, медалі,

Але як жити далі?

З душевним болем, ранами на тілі

Та пам’яттю про ті бої.

І танки з друзями згорілі...

Ви молодий, та коси ваші побіліли.

І протягом багатьох років ще не раз

Згадуватиме страшний, жорстокий час.

Ми не забудемо подвиги Ваші.

І тих солдат, що в землі

українській   лежать.

Пам’ятатимем їх імена,

Щоб не повторилася клята війна.

     Сторінка із життя:

     Під час Великої Вітчизняної війни багато молоді з Гродзеве було вивезено на примусові роботи в Німеччину. Серед них Вовченко Іван Назарович та Бондар Оляна Романівна,  які пережили переслідування нацистів у роки війни.

       Народився Іван Назарович 18січня 1926 року в с. Гродзеве Бабанського району Київської області. В березні 1943 року він був примусово вивезений до Німеччини в район Цвікаго Гатмансдорф с. Гінгігрін Саксонії до бауера Макс Муляр. Він потрапив на роботу, де пропрацював два роки з кількома іншими українськими хлопцями. В квітні 1945 року Войченка Івана разом з іншими хлопцями звільнили Американські війська і відправили до міста Кеменіц, де стояли на той час війська Червоної Армії. Чотирнадцятого  травня 1945 року Івана Назаровича польовий військомат демобілізував до рядів Червоної Армії. Служив Войченко І. Н. в Австрії у м. Медлінг в Центральній групі військ.

     А потім багато років жив у с. Гродзеве. Тут він оженився на сільській дівчині Бондар Надії (Анастасії) Романівні. Виростили вони сина та дочку, дочекалися онуків і правнучку. Завжди з болем в серці згадав  Іван Назарович роки проведені в нацистській Німеччині і молив Бога, щоб люди жили в мирі, щоб  на долю його дітей, внуків, правнуків та всіх людей України не випало пережити війну!

           Войченку  Івану Назаровичу присвячую

            

Спливає в пам’яті страшний той час.

Діти війни, ми згадуємо Вас...

Войченко Іван Назарович у 1926 році народився,

Зростав, мужнів, служити  Батьківщині

він   збирався.

Коли 15 літ минуло,

навалою фашистською війнуло.

Країною звістка страшна пронеслася.

Велика Вітчизняна війна почалася.

Облави влаштовували  кляті нацисти.

До Німеччини вивозили молодь, фашисти.

Діда Івана в товарний вагон погрузили.

Повезли на чужину від своєї родини.

На роботу до бауера. в район Цвікао Іван попав.

Терпів голод, нужду, від знущань потерпав.

Страждало тіло, боліла душа

Та жило надією юне хлоп’я.

Всю силу волі в кулак він зібрав

Додому, на Україну, повернутися мріяв.

І ждав...

І ось в 45 році звільнили союзі війська

від примусової роботи.

До лав Червоної Армії мобілізувався,

А потім у рідне село вернувся, дочекався!..

 

 

      Бондар Оляні Романівні  не вдалося врятуватися  від примусового  вивезення до Німеччини. Народилася вона у 1924р. Мала 17 літ на початок війни. Влітку, 1942р., коли фашисти масово вивозили молодь до Німеччини, під час однієї з облав забрали і молоду дівчину Оляну.

       Спочатку від свого  села до смт. Христинівка везли їх,  переляканих дівчат і хлопців, на грузовиках. Далі погрузили в товарні вагони. Було холодно, дошкуляв голод, невідомість попереду і  жахливий, паралізуючий страх. Наступних кілька днів пам‘ятала вона погано. Перегружали десь, стояли на станціях. Навкруги чути німецьку мову, гавкіт вівчарок.

       В Німеччині зупинилися в якомусь містечку. Було багато німців у звичайному одязі. Як виявилося –то  відбирали собі на роботу,  привезених дівчат і хлопців, хазяї-німці ( бауери ). Оляна була гарна, кремезна , сильна з виду дівчина. Через те їй, в якійсь мірі, пощастило.  Потрапила вона на роботу до бауера на хутір (на жаль,  німецьких назв я не пам’ятаю , а запитати вже немає в кого). Хазяїн був людиною досить суворою, хазяйка Хельга – добріша,  набожна жінка. Жаліла Оляну: то одяг поношений дасть. А бо ж , коли чоловік не бачить, хліба чи їжі більше вділить. Працювала дівчина тяжко, але не знущалися з неї, не били. Скалічила там руку, пальці попали в якийсь механізм. А, коли Радянська Армія в кінці квітня 1945р. визволила ті місця, повернулася бідолашна Оляна на Україну, в своє рідне село.

    Серце так билося! Думала, що не дочекається того дня і хвилини, коли побачить рідну хату, сестер, сусідів і друзів. Так і жила: із скаліченою душею, понівеченою рукою та безліччю хвороб! Заміж не вийшла, дітей не мала. Прожила Бондар Оляна лише 59 років і померла від інсульту .  

     Це лише дві окремі долі серед сотні інших подібних, а то й набагато трагічніших.

    155 жителів села Гродзеве не повернулися до рідної оселі з фронтів війни. А скільки ще загинуло мирних жителів та дітей! Всі ці люди творили історію рідного села.

  

    Багато цікавого про минуле може розповісти наш односелець Папірний Микола Тимофійович. Він один з тих, хто для нас, сучасників, майже легенда.                                                                                                          Наслідки війни важким горем прокотилися в  селі у серпні 1946р. В цей мирний день шестеро діток, які пасли худобу біля річки за селом,  загинули від зриву гранати, знайденої в землі.

    На місці страшної трагедії ми і зараз бачимо гранітний постамент. Це ніби застереження і пам’ять про минуле.

    

    Після війни поступово відбудовувалось наше мальовниче село. Це були дуже важкі, голодні й холодні роки. Працювали дорослі і малі,  все вручну робили. Відремонтували школу, побудували новий акушерський пункт, дитсадок, магазин, тваринницьку ферму, автопарк і тракторний стан. Життя йшло своїм чередом.

   Незупинний плин часу. Вже 60 років мирне небо над головами гродзевчан. Відродилося рідне село.

                                     

 

"Сейчас в далеком Афганистане.

Зачем воюешь ты в той стране?"

   

   У 80х роках шестеро молодих хлопців з с. Гродзеве

брали участь в Афганській війні, виконуючи миротворчу місію в країні Афганістан. Це Беседін Микола А., Десятник Віктор М., Мовчанюк Станіслав О., Скрипник Андрій І., Панасюк     Микола Г. і Шалений Валентин. Вони проявили себе хоробрими, відважними воїнами.

                              

                                                                              «БІЛИМ БІЛЬ НЕ БУВАЄ,

БО ВІН ЧОРНИЙ ЗАВЖДИ!»                                   

 

 

Є на землі українській страшний музей!

ЧОРНОБИЛЬ! Це горе тисяч людей.

Чорнобиль – це сльози і біль матерів,

Які втратили там своїх синів.

Так було гарно, квітневі дні.

І раптом вибух! Усе в вогні!..

То ж пам’ятаймо той день і час,

Коли реактор зірвався в нас...

Спустошені села, поля і сади.

Уже не повернуться люди сюди.

Тополі вітер хитає і лист шелестить,

Та ніби пустка навкруг, все завмерло і спить.

А на Дніпрі хлюпоче вода.

На Україну прийшла біда!

Роки проходять, за миттю мить.

А той реактор людей страшить...

Ми мріємо, щоб завжди

У ріднім краї цвіли сади.

А Чорнобильська трагедія,

що викликає в душі тремтіння,

Стала жорстоким уроком на всі покоління.

 

                                             Чорнобиль горе нам приніс.

                      Слова ці добре всім відомі.

                              Ми завжди будем пам’ятати,

                           Ми завжди будем шанувати,

                                 Людей, що життям ризикували.

                             Україно!

                       За тебе вони постраждали.

 

    Весною 1986 року, коли сталася жахлива аварія на Чорнобильській АЕС, вже інші жителі села Гродзеве добровільно поїхали рятувати Україну і весь світ від поширення ядерного пекла, від невидимого, але дуже страшного вбивці всього живого --  радіації.                 

      Тієї весни , як завжди цвіли садки, стояла гарна, сонячна погода, люди сіяли поля і саджали огороди. Нічого не віщувало біду. Але вона прийшла, невидима і страшна.

      По всій Україні поширювалася радіаційна хмара.  Мої земляки проявляли мужність, героїзм, самопожертву, ліквідуючи аварію на ЧАЕС, в ім’я своєї батьківщини, свого села, рідних, дітей, майбутнього України.    Це – Тиховод Дмитро Іванович, Жигалюк Валерій Васильович, Ташпулатов Анор Дехканович, Мельник Володимир Іванович, Кріт Дмитро Феодосійович, Рибак Григорій Іванович та Музика Віктор Степанович. Чотирьох останніх вже немає серед живих. Інші живуть і працюють у с. Гродзеве. Різні долі, різні люди, але без сумніву, -- вони  ГЕРОЇ.

     Мельник Володимир, Жигалюк Валерій та Тиховод Дмитро працювали водіями вантажних автомашин. Вивозили від реактора різні уламки бетону, каміння, радіаційний пил. Вони „ганяли” свої автомашини забрудненими трасами. Працювали по змінах. І, коли дозиметрами при виїзді перевіряли їхній одяг, їх самих, то ті показували перевищення радіації в багато разів. Не допомагав навіть захисний одяг, медогляди, спеціальні таблетки із вмістом йоду, респіратори. І спека, пил навкруги.

   Ці люди знали, на що йдуть, і розуміли усю небезпеку для свого здоров’я. Але думали про інших людей, дітей.

    Ми, жителі села Гродзеве, схиляємо голови перед мужністю і самопожертвою наших земляків.

   

    У наш час поза селом будують новий автобан. Життя в селі йде своїм чередом. В кожному дворі можна побачити багато квітів. Село потопає в зелені садків та лісів. Посеред села тече річка Уманка, красується став. І немає нічого милішого як мій рідний край та моя рідна домівка!

    Моє село, для мене ти єдине! Моя мила серцю сторона, чарівна і прекрасна...

 

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора